| biblioteka | Дата: Воскресенье, 2015-06-21, 5:42 PM | Сообщение # 1 |
Сообщений: 1
Статус: Оффлайн
| Олексій Максимович Дмитренко народився ЗО березня 1940 року в простій селянській родині в мальовничому куточку Решетилівки, що носить назву Цибулівка.
На вулиці Фрунзе під номером 111 стоїть і нині невеликий будиночок, двір якого влітку буяє різнобарв`ям зелені. Спіють тут яблука, вишні, виноград, смородина. Але якщо зайти на подвір`я, то можна відчути - тут ніхто не мешкає. Відійшли вже в інший, кращий, світ батьки Олексія - Максим Лаврентійович, ветеран війни та праці, та Євдокія Іванівна. Семеро дітей було в подружжя Дмитренків, троє померли ще перед війною, чотирьох ставили на ноги у війну і в післявоєнний час. Як і всі діти, обпалені війною, не зазнав Олексій достатків, з дитинства він зрозумів ціну хліба, важкої праці. Батьки не могли приділяти йому особливої уваги, тому з малечку був самостійним, серйозним, старанним. Найбільше це проявилося в навчанні - школу закінчив із срібною медаллю ( четвірку отримав, як пізніше і в університеті, з української мови ). В школі любив всі предмети, а особливо математику. Велику любов до літератури прищепила йому вчителька Софія Олексіівна Боруш.
Дитинство і юність майбутнього письменника вкарбувалися в його світосприйняття і памя`ть назавжди. В будь-якому творі Дмитренка ви знайдете згадки про його батьківщину, рідну землю, батьків, сусідів, товаришів. "... Моя рідна земля ! Вона непохитно свята й вища над усе. І я називаю її землею небесною. Така піднята до небес земля є в кожного. Милий до болю куточок, що розгілковує від обрію до обрію, виколисує тишу і гомін, зачаття, проростання, народження, чатує пору квіту, зміцніння і стиглості.
Він дарує нам радість першого кроку, виводить на життєву стежку, яку торували колись наші предки, сьогодні топчемо ми, а після нас торуватимуть наші діти і внуки, наші нащадки ...".
Мабуть краще не скажеш, бо певно сняться і бачаться письменнику чи не щоденно старенька батьківська хата на краю Решетилівки, що кругом покрита гіллям яблунь та гронами винограду, а біля неї батьки.
Батьки, яких уже немає ... "За сотню кілометрів від Києва у снігах і вишневих завіях запромінене сонцем яскрить білохаттям село. Там залишилися мої милі, тихі старенькі батьки, щиросердні люди дитинства. З відстані, як і все велике, рідна сторона пригадується мені до найдрібнішої стежини й травини."
|
| |
| |
